Друге , що дивує , після мови – доброзичливість місцевих .
Після кримського узбережжя як правило готуєшся до гіршого , а тут все підказують , завертають , коли не правильно йдеш , усім автобусом відповідають , що « На Ужгород » наступний йтиме .
І звичайно ж , коли справляєшся з лінгвістичним шоком і культурною толерантністю аборигенів , починаєш кайфувати від побаченого .
А оку тут є за що зачепитися .
Як не за вершечки вже не дуже високих гір , то за архітектуру Ужгорода чи Мукачевого , у яких час , здається , зупинився , і про сучасність нагадують хіба магазини сучасних брендів .
Мукачеве вигідно вирізняється на фоні Ужгорода , як зовнішнім виглядом і атмосферою міста , яку важко предати словами .
Воно компактніше , тихіше , і нагадує угорські містечка ( і не дивно , замок то угорці побудували .
Досі їздять сюди , пишатися своїми ) .
Після шостої з вулиць зникають не лише люди , а й машини .
Тихо навіть біля вокзалу .
Казка .
Чого ще хотіти від міста ?
Червоний захід над Мукачівським замком , випадково підглянутий із залізничного мосту , ще більше переконує в тому , що у це місто потрібно повернутися …
