Якби не ревіння води , якби не розкати грому , які , здавалося б , грозились розтовкти дах палацу , якби не стукіт граду , гамселячого по сходинках балкону , можна було б розчути , що прокуратор щось бурмоче , розмовляючи самим з собою .
І якби нестійке тріпотіння небесного вогню перетворилось би у постійне світло , спостерігач міг би бачити , що обличчя прокуратора з запаленими останніми безсоннями і вином в очах виражає нетерплячість , зо прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди , що втонули в червоній калюжі , але й постійно повертає обличчя до саду , назустріч водяній пилюці і піску , що він когось чекає , нетерпляче чекає .
Пройшов деякий час , і завіса води перед очима прокуратора почала рідшати .
Який би не був злісний ураган , він послаб .
Сучки більше не тріскали і не падали .
Розкати грому і блискавки ставали рідші .
Над єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою галявиною покривало , а звичайна арьєгардна хмарка .
Грозу переносило до мертвого моря .
