Підходжу до під'їзду –біля дверей високий підліток нишпорить по кишенях шукає ключі.
Я потягнулась у звичне місце сумки за своїми – немає.
Хлопець облапав уже всі штани і довгу куртку, дістався навіть до її подолу через діряву кишеню, і напівзігнутий заходився намацувати по колу під підкладкою.
Тим часом я занурила руку у сумку – під лоток з домашніми яйцями, торбинку із зеленню, слоїк сметани, блокноти, на дні копирсаюся між кремами, гігієнічною помадою, дезінфектором, розчіскою-масажкою, перекочую пальцями олівці з ручками.
Мовчазний момент під звуки нервового шпортання затягнувся, обоє намагаємось швидше знайти.
І тут я відчула металевий холодний дотик і подзенькування, швидко витягую на світ божий в'язку ключів, піднімаю над собою, наче у Форті Боярд, і голосно переможно кажу:
- Знайшла!
Пропікую домофон, проходжу притримуючи хлопцеві двері.
Завіса.
