Але, відхиляючись трохи від теми, як це роблять погані письменники, я був одурманений сентиметальної м'ягкості.
Я побачив Марту Магнум і став належати їй.
Їй було вісімнадцять,вона, білого, як слонової кістки, кольору клавіш  нового піаніно, красива, одержима вишуканою серйозністю і жалюгідним очаруванням наївного ангелу, була приречена жити в маленькії, нудній прерії-місті Техасу.
Вона мала дух та шарм, який давав їй можливість виривати рубіни-малину з корони Бельгії або будь-якого іншого показушного королівства, але вона цього не знала і я не дав їй знати цього.
Як бачите, я хотів отримати та утримувати Марту Магнум.
Я хотів, щоб вона була вірна мені, щоб прибирала мої капці та трубку щодня туди, де я не зміг би їх знайти увечері.
