Будь-яка активність, яку можна об'ярликувати цифрою, перетворюється на нездорову гонитву стати "номером один" заради того,.. щоб довести, що я вартий на існування.
"Який сенс починати грати в шахи, якщо я раніше не займався ними", "навіщо записуватися на бокс, якщо я там буду найслабшим невдахою?".
Робління помилок є невід'ємною частиною навчання, але, водночас,  помилки є проявом слабкості, яку нікому не можна показувати, бо "ніхто не любить невдах".
Немає сенсу починати щось робити, якщо я не стану "топ 0.00008% населення" у цій сфері.
Інакше, це пуста трата часу.
Вічна гонитва провокує хронічну лінь.
Через дефіцит здорової мотивації?: "саморозвиток, щоб когось вразити".
"Мої дії керовані чистою пристрастю та запалом" -- кожен ранок я афірмую своє альтер-его перед дзеркалом.
"Я сформую свіжу композицію зі своїх імпровізацій на піаніно, я візьму участь у хакатоні, я зроблю вебінар з темної матерії, я... "
-- Я нічого не зробив з вищеперерахованого за ці 4 місяці.
Новий ранок.
В реальності, відчай -- це єдине, що мною може керувати.
Якщо я зможу щось довести собі, то я зможу тимчасово припинити себе ненавидіти.
А потім знову нічого не робити.
Це самозахисна реакція мого організму?
Кожна нова проблема передбачає, що я з нею зможу впоратися.
Ні, не зможу: мушу.
Якщо невдача, то весь світогляд руйнується.
Якщо програєш сильному, то це робить тебе слабким.
У тобі зник конструктивний елемент суперництва: тепер ти підданий самоненависті, з якої є два виходи.
1) перестати цим займатися
2) живитися самоненавистю для роботи над собою, щоб стати (або не стати) "кращим"
Ти знаєш, що це "мінімум".
Ти переконаний, що це базова річ.
"Якщо хтось впорався, то впораюсь і я".
Коли ти не зустрічаєш цей "абсолютний мінімум", то ти починаєш клеймувати себе "біосміттям", "аутсайдером", "пародією".
Тому що у тебе немає права помилятися.
Тому що помилка "багато" вартуватиме, коли переконав себе, що незначна поразка рівносильна втраченому соціальному статусу та повазі.
