Підходжу до під'їзду –біля дверей високий підліток нишпорить по кишенях шукає ключі. Я потягнулась у звичне місце сумки за своїми – немає. Хлопець облапав уже всі штани і довгу куртку, дістався навіть до її подолу через діряву кишеню, і напівзігнутий заходився намацувати по колу під підкладкою. Тим часом я занурила руку у сумку – під лоток з домашніми яйцями, торбинку із зеленню, слоїк сметани, блокноти, на дні копирсаюся між кремами, гігієнічною помадою, дезінфектором, розчіскою-масажкою, перекочую пальцями олівці з ручками. Мовчазний момент під звуки нервового шпортання затягнувся, обоє намагаємось швидше знайти. І тут я відчула металевий холодний дотик і подзенькування, швидко витягую на світ божий в'язку ключів, піднімаю над собою, наче у Форті Боярд, і голосно переможно кажу:
- Знайшла!

Пропікую домофон, проходжу притримуючи хлопцеві двері. Завіса.
