- Дасть Бог - завтра вип'ємо, - сказав він,
бажаючи пом'якшити свою сувору відмову. - На все свій час.
Благодійний ( Благочинний, якщо власна назва) вірив у випралення людей, проте зараз, коли в ньому палало відчуття жалості, йому почало здаватись, що цей послідовний, скований гріхами і неміччю старий вмер для житття незворотньо, що на землі немає сили, яка змогла б розігнути йому спину,надати погляду ясності, затримати неприємний, полохливий сміх, яким він демонстравно сміявся, щоб хоч якось загладити перед людьми своє відштовхуюче враження.
Старий здавався вже о. Федору не винним і з вадами, а приниженим, ображеним, нещасним; згадав благочинний його дружину,дев'ять дітей, брудні злиденні ліжка у Завкіна,згадав чомусь цих людей, п'яниць священників й недобросовісних начальників, і подумав,що найкраще, що міг би зробити зараз о. Анастасій - якогомога швидше померти, назавжди піти з цього світу.
