— Дасть Бог , завтра вип'ємо , — сказав він , бажаючи пом'якшити свою сувору відмову .
— На все свій час .
Благочинний вірив , що люди здатні виправлятися , проте зараз , коли в ньому розгорялося почуття жалості , йому почало здаватись , що цей підслідний , пропитий , скований гріхами і неміччю старий вмер для життя незворотно , що на землі немає сили , яка змогла б розігнути йому спину , надати погляду ясності , затримати неприємний полохливий сміх , яким він демонстративно сміявся , щоб хоч якось загладити перед людьми враження відрази .
Старий здавався вже о . Федору не винним і не порочним , а приниженим , ображеним , нещасним ; згадав благочинний його дружину , дев’ятеро дітей , брудні злиденні ліжка у Зявкіна , згадав чомусь цих людей , п’яниць - священників і недобросовісних начальників , і подумав , що найкраще , що міг би зробити зараз о . Анастасій , — якомога швидше померти , назавжди піти з цього світу .
