Друге , що дивує , після мови — доброзичливість місцевих .
Після кримського узбережжя , як правило , готуєшся до гіршого , а тут усе підказують , завертають , коли не туди йдеш , усім автобусом відповідають , що « На Ужгород » наступний ітиме .
І звичайно ж , коли відходиш від лінгвістичного шоку і культурної толерантності аборигенів , починаєш кайфувати від побаченого .
А оку тут є за що зачепитися .
Як не за вершечки вже не дуже високих гір , то за архітектуру Ужгорода чи Мукачевого , у яких час , здається , зупинився , і про сучасність нагадують хіба магазини брендів .
Мукачеве вигідно вирізняється на тлі Ужгорода і зовнішнім виглядом , і атмосферою міста , яку важко передати словами .
Воно компактніше , тихіше і нагадує угорські містечка ( і не дивно , замок же ж угорці побудували .
Досі їздять сюди пишатися своїми ) .
Після шостої з вулиць зникають не лише люди , а й машини .
Тихо навіть біля вокзалу .
Казка .
Чого ще хотіти від міста ?
Червоний захід над Мукачівським замком , випадково підглянутий із залізничного мосту , ще більше переконує в тому , що у це місто потрібно повернутися …
