Того дня я відчула щастя
Того дня я відчула щастя .
Отак , фізично , на кінчиках пальців , у роздутих від ендорфінів й солоного повітря легенях .
Воно підіймалося по моєму хребту , розрівнюючи плечі , підводячи високо мою голову …
І от я вже йшла вуличкою курортного містечка , світилася , ніби проковтнула зірку , і ловила довгі погляди й присолоджені компліменти .
Ви ж знаєте , щастя — категорія рефлективна , його ми помічаємо не одразу .
Трапляється , роки минають за роками , і лише тоді ми усвідомлюємо : а й справді , я ж колись була щасливою !
А того дня не існувало ні минулого , ні майбутнього .
І річ не в залицянні турецького аніматора чи хлюпотінні егейських хвиль на заході сонця .
Усе було набагато прозаїчніше — у мене нічого не боліло .
Не смійтеся , будь ласка , я й сама не думала , що в свої тридцять два тішитимуся таким маленьким радощам , але …
Я могла бути в Туреччині чи на омріяному Мадагаскарі , вечеряти на даху нью-йоркського хмарочоса чи гуляти одеськими вуличками , та коли болить зуб , дошкуляє кашель чи валить із ніг гарячка , то єдине місце , де хочеться бути — це в своєму ліжечку .
І я не кривлю душею , бо маю досвід двадцяти п’яти країн , автостопу , наметів , хостелів і готелів із п’ятьма зірками .
Може , я справді зробилася пундиковою , і тепер подавай мені комфорт і шампанське в номер ?
Чи просто за два літні місяці — сповнених антибіотиків і знеболювальних – я раптом зрозуміла , що є в основі моєї піраміди цінностей ?
Того дня я відчула щастя .
То он воно яке — подумала я , ступаючи по мокрому піску .
Треба запам’ятати , записати в себе на підкірці , змалювати на сітківці ока , щоб потім згадувати зимовими вечорами , розгортати , мов коштовну , написану власноруч книгу .
І частіше рефлексувати .
