Якби не ревіння води , якби не гуркіт грому , які , здавалося б , грозились розтовкти дах палацу , якби не стукіт граду , що гамселив по сходинках балкону , можна було б розчути , що прокуратор щось бурмоче , розмовляючи сам із собою .
І якби нестійке тріпотіння небесного вогню перетворилось би на постійне світло , спостерігач міг би бачити , що обличчя прокуратора із запаленими останніми безсоннями і вином в очах виражає нетерплячість , щзо прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди , що втонули в червоній калюжі , але й постійно повертає обличчя до саду , назустріч водяній пилюці і піску , що він когось чекає , нетерпляче чекає .
Минув деякий час , і завіса води перед очима прокуратора почала рідшати .
Який би не був злісний ураган , він послабшав .
Сучки більше не тріскали і не падали .
Гуркіт грому і блискавки порідшав .
Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою галявиною покривало , а звичайна ар'єргардна хмарка .
Грозу переносило до мертвого моря .
