— Дасть Бог — завтра вип'ємо, — сказав він, бажаючи пом'якшити свою сувору відмову.
— На все свій час.
Благодійний (Благочинний, якщо власна назва) вірив у виправлення людей, проте зараз, коли в ньому палало відчуття жалості, йому почало здаватись, що цей послідовний, скований гріхами і неміччю старий умер для життя незворотно, що на землі немає сили, яка змогла б розігнути йому спину, надати погляду ясності, затримати неприємний, полохливий сміх, яким він демонстративно сміявся, щоб хоч якось загладити перед людьми своє відштовхувальне враження.
Старий здавався вже о. Федору невинним і з вадами, а приниженим, ображеним, нещасним; згадав благочинний його дружину, дев'ять дітей, брудні злиденні ліжка у Завкіна, згадав чомусь цих людей, п'яниць, священників й недобросовісних начальників, і подумав, що найкраще, що міг би зробити зараз о. Анастасій — якомога швидше померти, назавжди піти з цього світу.
