Тремтячою рукою підніс Степан чарку до рота, а незнайомець за раз проковтнув уміст своєї чарки.
Прожовуючи грудку ікри, Степан витиснув із себе слова:
— А ви що ж…, закусили?
— Щиро дякую, я не закушую ніколи, — відповів незнайомець і налив по другій.
Відкрив каструлю — в ній були сосиски в томаті.
І ось проклята зелень перед очима розтанула, почали вимовлятися слова, і, головне, Степан дещо пригадав.
А саме, що діялося все вчора на Сходні, на дачі у автора скетчів Хустова, куди цей Хустов і возив Степана на таксомоторі.
Згадалося навіть, як наймали цей таксомотор біля “Метрополя”, був ще якийсь актор не актор... з патефоном у валізі.
Так, так, так, це було ще на дачі!
Ще, пригадується, вили собаки від цього патефона.
Ось лише дама, яку Степан хотів поцілувати, залишилася нез’ясованою... дідько її знає, хто вона…, здається, на радіо працює, а може, й ні.
