Стівен Гокінґ: межа правди у житті і творчості
Напевно, кожне есе про Стівена Гокінґа починається доволі банальними, заїждженими і звичними дифірамбами на тему трагедії (чи благословення) його життєвого шляху, неймовірної сили волі і могутнього розуму.
Відмовлюся від такої писаної традиції і втрачу можливість доповнити свій твір додатковою сторінкою.
Лише хотілося б зазначити, що судилося (чи просто долею, чи фатумом,  я не можу стверджувати, що їх не існує) створитися комбінації властивостей та обмежень в одній людині, що максимально посприяло активній, не обтяженій нічим зайвим, роботі розуму та тим великим інтелектуальним спадком, який вона по собі залишила.
Правда — поняття  безрозмірне, і кожен міряє її своїм ліктем (тобто ніхто достовірно не знає, скільки мав лікоть, бо він щоразу мірявся з іншої натури).
А якщо хтось іще й прирівнює її значення до істини, тоді, намагаючись це пояснити чи виокремити в будь-якому аспекті, людина просто попадає в глухий кут власної суб’єктивності та упередженості.
Це я веду до того, що всі судження про якусь правду такі ж непевні, закодовані та розмиті, як наші сни.
Але все ж…
Думаю, у сенсі правди життєвої Гокінґ був ще тим щасливчиком.
Дехто все життя скитається у пошуках того, що було в нього.
Його любили, і він мав кому дарувати свою любов, не важливо у який спосіб.
Стівен, певно, один із небагатьох жителів цієї планети, який точно міг сказати, що його люблять і цінують за багатий внутрішній світ, а не за крихку і піддатливу його оболонку.
Правда — справжність, зокрема і у словах.
Коли на кожне з них затрачається доволі багато зусиль, зникає необхідність у пустопорожніх епітетах і обхідних зворотах, нехтують ввічливістю і не відкладають на наступний раз.
Люди навколо також проймаються такими підходами, і в результаті спілкування та стосунки стають щирішими і відкритішими.
Хороший стан справ із правдою у житті урівноважується тим, що відбувається на роботі ( у творчості).
Дослідник, який працює над обширними теоріями, рано чи пізно ніс до носа стикається з вічними питаннями про мету і виклики створення світу, наше призначення в ньому тощо.
Людина, близько не пов’язана з наукою, знайде особисту, можливо, ірраціональну  відповідь, яка найкраще вписується в її світогляд і не позбавляє сну.
Такий метод не допустимий для науковця, який хоч трохи себе поважає.
Тут, коли зануритися глибоко у гіпотези та теорії, розглянувши всі погляди, зовсім не зрозуміло, де ж правда.
Щодо Стівена ця ситуація особливо гостро постає, адже споглядання і вивчення космосу, як ніщо інше, змушує замислитися над чимось більшим.
У книзі “Коротка історія часу” Гокінґ пише, що немає сенсу думати про те, що було до Великого вибуху, адже тоді не існувало часу як такого (тобто і “тоді” не було).
Ось тут і пролягає межа правди: тим, що неможливо пояснити, описати чи просто зрозуміти, неминуче починає спекулювати навіть такий дивовижний розум, яким володів Стівен.
Межа правди,  як порізаний фіордами берег Норвегії.
В один момент здається, що вона посунулась на милю в розбурхане море, а потім виявляється, що це туман і піна від хвиль вводили усіх в оману.
Потрібна неабияка сміливість, щоб визнати власні помилки та перекроїти теорію, за яку тебе знають у всьому світі.
І це ще одна чудова риса правди в житті Стівена Гокінґа.
