Того дня я відчула щастя
Того дня я відчула щастя.
Отак, фізично, на кінчиках пальців, у роздутих від ендорфінів і солоного повітря легенях.
Воно проростало по моєму хребту, розрівнюючи плечі, підіймаючи високо мою голову…
І от я вже йшла вуличкою курортного містечка, світилася, ніби проковтнула зірку, і ловила довгі погляди й присолоджені компліменти.
Ви ж знаєте, щастя — категорія рефлективна, його ми помічаємо не одразу.
Трапляється, роки минають за роками, і лише тоді ми усвідомлюємо: а й справді, я ж колись була щасливою!
А того дня не існувало ні минулого, ні майбутнього.
І річ не в залицянні турецького аніматора чи хлюпоті егейських хвиль на заході сонця.
Усе було набагато прозаїчніше: у мене нічого не боліло.
Не смійтеся, будь ласка, я й сама не думала, що в свої тридцять два тішитимуся таким маленьким радощам, але…
Я могла бути в Туреччині чи на омріяному Мадагаскарі, вечеряти на даху нью-йоркського хмарочоса чи гуляти одеськими вуличками, та коли болить зуб, дошкуляє кашель чи валить з ніг гарячка, то єдине місце, де хочеться бути — це в своєму ліжечку.
І я не кривлю душею, бо маю досвід двадцяти п’яти країн, автостопу, наметів, хостелів і готелів із п’ятьма зірками.
Може, я справді зробилася пундиковою, і тепер подавай мені комфорт і шампанське в номер?
Чи просто за два літні місяці, сповнені антибіотиків і знеболювальних, я раптом зрозуміла, що в основі моєї піраміди цінностей?
Того дня я відчула щастя.
То он воно яке, подумала я, ступаючи по мокрому піску.
Треба запам’ятати, записати в себе на підкірці, змалювати на сітківці ока, щоб потім згадувати зимовими вечорами, розгортати, мов коштовну, написану власноруч, книгу.
І частіше рефлексувати.
