— Що ж, мій старий друже, ти мене вилікував, зараз я тобі віддячу.
Пам'ятаєш, як ти мені голову перев'язував у Розлогах — га?
Очі Богуна почали світитися як два карбункули, а лінія вусів витягнулась у страшній посмішці.
— Пам'ятаю, відповів Заглоба, — пам'ятаю, що міг вдарити тебе ножем і не вдарив.
— А я що, вдарив тебе?
Чи хотів ударити?
Ні!
Ти для мене, любчику, надто цінний. Я тебе оберігатиму як зіницю ока.
— Завжди казав, що ти — гарний  чолов'яга, — промовив Заглоба, прикидаючись, що повірив у слова Богуна, але одночасно в голові у нього промайнула думка: — Вже бачу, що він мені якусь пастку готує, не помре просто так.
— Ти гарно сказав, — вів далі Богун, — ти також добрий чоловік; ось так ми шукали один одного і зустрілися.
— Правда в тому, що я тебе не шукав, але дякую на доброму слові.
