— Що ж, мій старий друже, ти мене вилікував, зараз я тобі віддячу.
Пам'ятаєш, як ти мені голову перев'язував у Розлогах, га?
Очі Богуна почали світитися, як два корбункули, а лінія вусів витягнулась у страшній посмішці.
— Пам'ятаю, — відповів Заглоба, — пам'ятаю, що міг вдарити тебе ножем і не вдарив.
— А я що, вдарив тебе?
Чи хотів вдарити?
Ні!
Ти для мене, любчику, занадто цінний. Я тебе буду берегти як зіницю ока.
— Завжди говорив, гарний ти чолов'яга, — промовив Заглоба, прикидаючись, що повірив у слова Богуна, але одночасно в голові в нього промайнула думка: “Вже бачу, що він мені якусь пастку готує, не помре просто так”.
— Ти гарно сказав, — вів далі Богун, — ти також добрий чоловік; ось так ми шукали одне одного і зустрілися.
— Правда в тому, що я тебе не шукав, але дякую на доброму слові.
