Сью знайшла Бермана, від якого сильно пахло ягодами ялівцю.
В одному кутку було чисте полотно, яке чекало двадцять п'ять років, щоб отримати першу лінію шедевра.
Вона сказала йому про химери Джонсі і про свої побоювання про те, що як би її подруга, легка, немов листочок, не відлетіла кудись, коли зв’язок зі світом стане ще слабшим.
Старий Берман з червоними від сліз очима викрикнув своє обурення щодо таких ідіотських уявлень.
Що, — несамовито кричав він, — хіба є десь люди на землі, які вмирають через те, що листя осипається з плюща?
Я ніколи не чув такої нісенітниці.
Ні, я не буду позувати для відлюдниці з термітами в голові.
Як ти дозволила забивати голову такими дурницями?
Ой, маленька бідолашна міс Джонсі.
