Я вже уявляю, як мені скажуть — що вона ото пише, видно ж, що ніколи не бувала не Кубі, ніколи толком не жила в Союзі і взагалі поняття зеленого не має.
Найбільший страх, коли ті, хто таки пройшли Карибську кризу 62-го (або чиї батьки, діди/баби були там) заявлять, що я все перебрехала.
Ой ні, найгірше, якщо це скажуть мої мама з татом!
А я мисткиня, я так бачу...
Перечитала купу всього, передивилася, переговорила.
І я дивлюся трохи за горизонт, бо "наших" на Кубі було 42 тис., досвід кожного — унікальний, а хочеться розказати принаймні про кілька десятків.
Та й про кубинців, і про американців...
Та, зрештою, це не так про Кубу, як про зростання, пошук ідентичності, історію моєї родини.
І щораз, коли я беруся її писати, я переконую себе, що маю право.
Я розповідала цю історію сотні раз по всьому світу.
Тепер час її записати.
