Я вже уявляю, як мені скажуть: “Що вона ото пише, видно ж, що ніколи не бувала на Кубі, ніколи по суті не жила в Союзі та взагалі не має про це найменшого уявлення”.
Найбільший страх, коли ті, хто пройшли Карибську кризу 1962-го (або чиї батьки, діди/баби були там) заявлять, що я все перебрехала.
Ой ні, найгірше, якщо це скажуть мої мама з татом!
А я мисткиня, я так бачу...
Перечитала купу всього, передивилася, переговорила.
І я дивлюся трохи за горизонт, бо "наших" на Кубі було 42 тис, досвід кожного — унікальний, а хочеться розказати принаймні про кілька десятків.
Та й про кубинців, і про американців...
Та зрештою, це не стільки про Кубу, скільки про зростання, пошук ідентичності, історію моєї родини.
І щораз, коли я беруся її писати, переконуюся, що маю право.
Я розповідала цю історію сотні разів по всьому світу.
Тепер час її записати.
