Я пам'ятаю, десь у 8 років мене лікували від пневмонії (загалом мої легені тричі страждали від цієї хвороби).
Тоді була зима, а в нас — приватний будинок зі старою системою опалення (пічка).
Мене поклали на диван біля кухонної печі.
Інколи іскри від дров летіли мені на руки чи на спину.
Мені було погано.
Температура до 40 градусів.
Мама протирала мене горілкою.
Однієї ночі від того, що мозок плавився, в мене почалися галюцинації.
Усі спали в інших кімнатах, а я раптом прокинулася.
З іншого кутка кухні до мене йшла надзвичайно красива жінка з довгим хвилястим каштановим волоссям, і я тоді подумала: “Вау, це я!” Не знаю, така думка виникла.
Вона стояла наді мною, і на ній лише була чорна атласна накидка і нічого (як відьма з “Майстра і Маргарити”).
Вона простягнула свою руку, яка була скелетом, і сказала: "Ходімо зі мною".
Я не відчувала болю, мені було легко і не страшно.
Я почала простягати їй руку, але іншою себе відсмикнула і відповіла: "Ні, я ще мамі потрібна".
І жінка зникла.
Мама буквально одразу прокинулася, може, почула, що я з кимось розмовляю, і підійшла перевірити мою температуру.
Я їй сказала: "Мамо, до мене приходила смерть".
І тоді подумала: "Ага, я їй відмовила у 8 років — вона прийде до мене в 16". І я в 16 років переживала зустріч із нею, потім — у 18, але я ніколи не відчувала тривоги чи страху, в мене цей спогад не викликає жаху (думаю, мама тоді добре перелякалася, але не пам'ятаю, що вона сказала).
У мене з темою смерті були особливі стосунки.
З дитинства про це думала і ніколи не боялася і не боюся.
Але це не означає, що я не хочу чи не люблю жити і що смерть мене не шокує.
