Але, відхиляючись трохи від теми, як це роблять погані письменники, я був одурманений сентиментальною м'якістю.
Я побачив Марту Магнум і став належати їй.
Їй було вісімнадцять, вона була білого, як слонова кістка, кольору клавіш нового піаніно, красива, одержима вишуканою серйозністю і жалюгідним зачаруванням наївного ангела, була приречена жити в маленькому, нудному місті-прерії Техасу.
Вона мала дух та шарм, який давав їй можливість виривати рубіни-малину з корони Бельгії або будь-якого іншого показушного королівства, але вона цього не знала, і я не дав їй знати цього.
Як бачите, я хотів отримати та утримувати Марту Магнум.
Я хотів, щоб вона була вірна мені, щоб прибирала мої капці та трубку щодня туди, де я не зміг би їх знайти ввечері.
