Але, відхиляючись трохи від теми, як це роблять погані письменники, я був одурманений сентиментальною м’якістю.
Я побачив Марту Магнум і захопився нею.
Їй було вісімнадцять, вона, кольору білих, як слонова кістка, клавіш нового піаніно, красива, одержима вишуканою серйозністю і жалюгідною чарівністю наївного янгола, була приречена жити в маленькії нудній прерії-місті Техасу.
Вона мала дух та шарм, який давав їй можливість виривати малинові рубіни з корони Бельгії або будь-якого іншого показового королівства, але вона цього не знала, і я не давав їй про це дізнатися.
Як бачите, я хотів отримати та утримувати Марту Магнум.
Я хотів, щоб вона була вірна мені, щоб прибирала щодня мої капці та люльку туди, де я не зміг би їх знайти увечері.
