Сліпучі спалахи світла та джазові ритми фокстроту охоплюють атмосферу бального турніру.
Кожен раунд триває довгі, але варті радості 7,5 хвилин безперервного пробігу п’яти танців, маючи шанс набрати кисню в легені, лиш роблячи поклон.
Це мистецтво естетичних рухів в екстремальних умовах.
"І фінальний танець — квікстеп!" — оголошує суддя.
Решта шість пар і я з Яною кланяємось після попереднього танцю.
Починається музика, і ми встрибуємо у перший такт стрімкої річки занурювальних ритмів квікстепу.
“Повільно, повільно, швидко, швидко, повільно”, — я подумки повторюю ритм наступної фігури, щоб не збитися — ми увійшли бездоганно.
Зворотний поворот, квік опен реверз, чверть-поворот — минули перші тридцять секунд; ми танцювали перше коло на бальній підлозі.
Адреналін змушує нас рухатися вперед, але солоний присмак поту нагадує нам про те, що слід якось заощадити енергію, що залишилася, щоб вижити наступні 60 секунд.
З цих причин ми розробили стратегію, яка дозволить нам балансувати між продуктивністю та залишками сил.
За два дні до змагань Яна сказала мені: "Все ж є щось спільне між фігурами квікстепу і маятником".
Ця ідея мене вразила: махові рухи ніг схожі на махи маятника.
То чому б тоді не використовувати його властивості?
На першому кроці — ми докладаємо найбільших зусиль; на наступних кроках ми дотримуємося інерції, подібної до маятника, якого відпускають після перебування на вершині.
Отже, ми можемо виграти деякий час, щоб відновити свої сили.
Природний спін, V6, тіпсі праворуч і ліворуч — ми робимо все, що в наших силах, до кінця мелодії.
"I feel sympathy for that wonderful, windy town", — я від душі ворушу губами слова "Чикаго" Френка Сінатри — музика затихає; Ми з Яною стомлено, але радісно вклоняємось.
