Сліпучі спалахи світла та джазові ритми фокстроту охоплюють атмосферу бального турніру.
Кожен раунд триває довгих, але радісно проведених, 7,5 хвилин безперервного пробігу п’яти танців, маємо шанс набрати кисню в легені лише під час поклону.
Це мистецтво естетичних рухів в екстремальних умовах.
"І фінальний танець — квікстеп!" — оголошує суддя.
Решта шість пар і я з Яною вклоняємося після попереднього танцю.
Починається музика, і ми встрибуємо у перший такт стрімкої річки енергійних ритмів квікстепа.
“Повільно, повільно, швидко, швидко, повільно”, — я подумки повторюю ритм наступної фігури, щоб не збитися, ми увійшли бездоганно.
Зворотний поворот, квік опен реверз, чверть-поворот — пройшло перших тридцять секунд; ми танцювали перше коло на бальній підлозі.
Адреналін змушує нас рухатися вперед, але солоний присмак поту нагадує нам про те, що нам слід якось заощадити залишки енергії, щоб вижити наступні 60 секунд.
Із цих причин ми розробили стратегію, яка дозволить нам балансувати між продуктивністю та заощадженням сил.
За два дні до змагань Яна сказала мені: "Все ж є щось спільне між фігурами квікстепа і маятником".
Ця ідея мене вразила: махові рухи ніг схожі на помахи маятника.
То чому б тоді не використовувати його властивості?
На першому кроці ми докладаємо найбільше зусиль, на наступних — дотримуємося інерції, подібної до маятника, якого відпускають після перебування на вершині.
У такий спосіб ми можемо виграти деякий час, щоб відновити свої сили.
Природний спін, V6, тіпсі праворуч і ліворуч — ми робимо все, що в наших силах, до кінця мелодії.
"I feel sympathy for that wonderful, windy town", — я від душі ворушу губами слова "Чикаго" Френка Сінатри. Музика затихає. Ми з Яною втомлено, але радісно, вклоняємось.
