Петрівка
або “Петровская Аѕбука”
Вступ
У попередній статті ми розробили українську абетку, без впливу російського гражданського шрифту, тим самим зберігши деякі втрачені особливості кириличного письма, як-от діакритику. Але під час розробки ми лише трохи зачепили тему гражданського шрифту: що воно взагалі таке? Звідкіля воно взялося? Чому стаття його називає “гражданским”, на російський лад, а не “громадянським”?
На ці та решту питань ми намагатимемо відповісти в цій статті, де ми опишемо розвиток російської абетки світу рутенівки (петрівки), та пояснимо як нею писати.

Роусьскъ ѩꙁꙑкъ або “Коротке роз’яснення історії російської мови”.
Про історію та природу російської мови писалося багато чого — і цікавого та пізнавального, і відвертої брехні. Тому перш ніж розповідати про те, як петрівка розвивалася, необхідно розповісти, за яких обставин вона виникла.
Російська мова є представником так званої “східнослов’янської мовної групи” — найпоширенішої групи слов’янських мов, що складається з російської, української, білоруської та русинської мов (хоча останню також можна вважати діалектом української). Усі ці мови утворилися від одного джерела, який узагальнено зветься, давньоруською чи старосхіднослов’янською мовою, хоча, що саме складає її та чи доцільно її так називати, вчені час від часу сперечаються. Через далеку відстань поширення мови, а також історичних подій, на кшталт падіння Київської Русі, давньоруська мова розділилася на багато діалектів, з яких утворилися кілька великих мов: староновгородська, що зі втратою Новгородом державності стала частиною “північноросійських діалектів”, руська, також відома як “староукраїнська”, “старобілоруська”, чи “литовська”, утворилася на землях Русі, захоплених Великим Князівством Литовським та Річчю Посполитою, та руська, яку сьогодні називають “староросійською”, що утворилася на землях Русі, захоплених Великим Князівством Московським.
Між цими мовами існувало достатньо відмінностей, аби сприймати їх за окремі мови, та й достатньо схожого, аби розуміти, що колись вони мали спільне коріння. Якщо не зупинятися на фонетичних особливостях (акання чи екання, наявність другої палаталізації тощо) переважною відмінністю між мовами складали словесні запозичення та дотримання церковнослов’янських норм. Тоді як “руська мова” вважалася мовою простого люду, через що місцева церковнослов’янська мова з часом ставала до неї подібною, “руська молва” зберігала певний поділ між тим, як спілкувалися різні верстви населення, що призвело до збереження певних елементів книжної мови, які  зрештою відпали (“тебѣ, себѣ” замість “тобѣ, собѣ”), і до значного запозичення слів з мов, що тоді вважалися міжнародними, починаючи з польської (быдло, клянчить, разруха), яка мала тісний зв’язок із руською наукою та політикою впродовж XVI—XVII віків.
З часом суперечки між прибічниками “живої російської” та “традиційної російської” стали чи не визначальним елементом розвитку російської літературної та простої мов, і багато людей ведуть початок цієї суперечки від головного героя нашої статті: Петра Першого.

Народження Петрівки
Сімнадцяте століття було доволі вдалим часом для молодого Московського царства, від закінчення Смутних часів, що завершилися сходженням на трон Дому Романових, за яких закінчилася колонізація Сибіру. За Олексія Михайловича Тишайшего, другого Романова, відбулося кілька важливих селянсько-козацьких повстань проти його влади, кілька великих війн проти Ірану та Польщі та роздроблення церкви на старовірів та нововірів, але також кілька важливих військових та політичних реформ, хоча й не всі вони були успішними.
Його син, Федір Олексійович Третій, за час свого недовгого правління зумів не лише покласти фундамент для майбутніх петрівських реформ (особливо військових), але й заснувати перший російський вищий навчальний заклад: Слов’яно-греко-латинську академію, де люди могли навчитися церковнослов’янської, грецької, латини та польської мов. Для нас із вами цікаве останнє: Федір був дуже кволою людиною, але відомою своїми “ліберальними” поглядами на російський побут, саме за його правління деякі дворяни почали надихатися європейською культурою та побутом. Ці “західняки” почали голити бороди, одягатися на європейський лад, а також вести громадську та просвітницьку діяльність: від відкриття типографій та аптек, то утворення перших театральних груп та постанов суто російською мовою. Але також вони почали писати російську мову латинкою, спочатку лише декоративно чи просто використовуючи латинські слова в російському тексті, але дедалі частіше проєвропейські дворяни чубилися з традиційними, тим самим радикалізуючи одне одного.
І саме за такого настрою, до влади й прийшов Петро Олексійович  Перший, або ж Петро Перший. Російська історіографія часто називає його героєм та мало не засновником російського народу, та, заради правди, не просто так, адже саме за нього Російська держава не лише почала модернізуватися, але й узагалі утворилася (з Московії)! Але він не був ідеальною людиною, яка робила ідеальні реформи, ба більшість із них (особливо просвітницькі) так вороже сприйняла аристократія та духовенство, що вони перестали виконуватися чи не відразу після його смерті...
Ця ж доля спіткала й гражданську абетку — абетку, яку створили за Петра Першого задля примирення прослов’янського та прозахідного дворянства. На початку, як і будь-який компроміс, вона не сподобалася нікому: ті, що вважали кирилицю найкращою абеткою світу, сприйняли її як “букви, одягнені в німецький кожух”, тоді як ті, що вважали латинку найкращою,вважали, що це просто змова традиційників та продовжували марити про латинку. Саме тому змінювати абетку почали вже за два роки після її введення, а майбутня Академія Наук почне правити її далі.
Та в світі рутенівки ми дещо змінимо. Петро світу рутенівки не лише дивитиметься на захід, але й дослухається до досвіду власних попередників та, можливо, навіть молодої рутенівки, зрозуміє важливість Третього Риму та необхідність дотримуватися форм певних букв, як це було колись...
