Петрівка,
або “Петровская Аѕбука”
Вступ
У попередній статті ми розробили українську абетку без впливу російського гражданського шрифту, тим самим зберігши деякі втрачені особливості кириличного письма, як от діакритику. Але при розробці ми лише трохи зачепили тему гражданського шрифту: що воно взагалі таке? Звідкіля воно взялося? Чому стаття його називає “гражданським”, на російський лад, а не “громадянським”?
На ці та решту питань, ми спробуємо відповісти в цій статті, де опишемо розвиток російської абетки світу рутенівки (петрівки) та пояснимо, як нею писати.

Роусьскъ ѩꙁꙑкъ або “Коротке роз’яснення історії російської мови”.
Про історію та природу російської мови писалося багатого чого, як цікавого та пізнавального, так і відвертої брехні, Тому перш ніж розповідати про те, як петрівка розвивалася, необхідно розповісти про те, за яких обставин вона виникла.
Російська мова належить до так званої східнослов’янської мовної групи — найпоширенішої групи слов’янських мов, що складається з російської, української, білоруської та русинської мов (хоча останню також можна вважати діалектом української). Усі ці мови утворилися від одного джерела, яке узагальнено називають давньоруською чи старосхіднослов’янською мовою, однак якою вона є та чи доцільно її так називати, вчені час від часу сперечаються. Через значний ареал поширення мови, а також історичні події на кшталт падіння Київської Русі, давньоруська мова розділилася на багато варіантів, із яких утворилися кілька великих мов: староновгородська, що з втратою Новгородом державності стала частиною “північноросійських діалектів”, руська, також відома як “староукраїнська”, “старобілоруська” чи “литовська”, утворилася на землях Русі, захоплених Великим Князівством Литовським та Річчю Посполитою та русьска, яку сьогодні кличуть “староросійською”, що утворилася на землях Русі захоплених Великим Князівством Московським.
Між цими мовами існувало достатньо відмінностей, аби сприймати їх як окремі мови, та й достатньо схожого, аби розуміти, що колись вони мали спільне коріння. Якщо не зупинятися на фонетичних особливостях (акання чи екання, наявність другої палаталізації тощо) мови відмінні переважно словесними запозиченнями та дотриманням церковнослов’янських норм. Тоді як “руська мова” вважалася мовою простого люду, через що місцева церковнослов’янська мова з часом ставала до неї подібною, “русьска молва” зберігала певне розділення між тим, як спілкувалися різні верстви населення, що призвело як до збереження певних елементів книжної мови, що зрештою занепали (“тебѣ, себѣ” замість “тобѣ, собѣ”), так і до значного запозичення слів із мов, що тоді вважалися міжнародними, починаючи з польської (быдло, клянчить, разруха), яка мала тісний зв’язок із руською наукою та політикою впродовж XVI—XVII віків.
Із часом, суперечки між прибічниками “живої російської” та “традиційної російської” стали чи не визначальним елементом розвитку російської літературної та простої мов, і багато людей ведуть початок цієї суперечки від головного героя нашої статті — Петра Першого.

Народження Петрівки
Сімнадцяте століття було доволі вдалим часом для молодого Московського Царства, починаючи зі закінчення доби Смути, що завершилася сходженням на трон Дому Романових, за яких завершилася колонізація Сибіру. За Алєксєя Михайловича Тішайшего, другого Романова, відбулося кілька важливих селянсько-козачих повстань проти його влади, кілька великих війн проти Ірану та Польщі, роздроблення церкви на старовірів та нововірів, також кілька важливих військових та політичних реформ, хоча й не всі вони були успішними.
Його син, Фьодор Алексєєвіч Третій, за час свого недовгого правління зумів не лише покласти фундамент для майбутніх петрівських реформ (особливо військових), але й заснувати перший російський вищий навчальний заклад: Слов’яно-греко-латинську академію, де люди могли навчатися церковнослов’янської, грецької, латини та польської мов. Для нас із вами цікаве останнє: Фьодор був дуже кволою людиною, але відомий своїми “ліберальними” поглядами на російський побут, саме за його правління деякі дворяни почали надихатися європейською культурою та побутом. Ці “западніки” почали голити бороди, одягатися на європейський лад, а також вести громадську та просвітницьку діяльність: від відкриття типографій та аптек до утворення перших театральних труп та постановок виключно російською мовою. Але також вони почали писати російську мову латинкою, спочатку, лише декоративно чи просто використовуючи латинські слова в російському тексті, але все частіше й частіше проєвропейські дворяни чубилися з традиційними, тим самим радикалізуючи одне одного.
І саме за таких настроїв до влади й прийшов Пьотр Алєксєєвіч Перший, або ж Петро Перший. Російська історіографія часто називає його героєм та чи не засновником російського народу, та, справедливості заради, не просто так, адже саме за його правління Російська держава не лише почала модернізуватися, але й взагалі утворилася (з Московії)! Але він не був ідеальною людиною, що проводив ідеальні реформи, ба більшість із них (особливо просвітницькі) так вороже сприйняла аристократія та духовенство, що їх перестали виконувати чи не відразу після його смерті…
Ця ж доля спіткала й гражданську абетку, яку створили за Петра Першого задля примирення прослов’янського та прозахідного дворянства. На початку, як і будь-який компроміс, вона не сподобалася нікому: ті, що вважали кирилицю найкращою абеткою світу, сприйняли її як “букви одягнені в німецький кожух”, тоді як ті, що вважали латинку найкращою, вважали, що вона — просто змова традиційників та продовжували марити про латинку. Саме тому коли зміни до абетки почали діяти, вже за два роки після її введення Академія Наук знову почала її правити.
Але в світі рутенівки ми дещо змінимо. Петро світу рутенівки не лише буде дивитися на захід, але й дослухатиметься до досвіду власних попередників та, можливо, навіть молодої рутенівки, зрозуміє важливість Третього Риму та необхідність дотримання форм певних букв, як це було колись...
