Того дня я відчула щастя
Того дня я відчула щастя. Отак, фізично, на кінчиках пальців, у роздутих від ендорфінів й солоного повітря легенях. Воно підіймалося по моєму хребту, розрівнюючи плечі, підводячи високо мою голову… І от я вже йшла вуличкою курортного містечка, світилася, ніби проковтнула зірку, і ловила довгі погляди й присолоджені компліменти.
Ви ж знаєте, щастя — категорія рефлективна, його ми помічаємо не одразу. Трапляється, роки минають за роками, і лише тоді ми усвідомлюємо: а й справді, я ж колись була щасливою!
А того дня не існувало ні минулого, ні майбутнього. І річ не в залицянні турецького аніматора чи хлюпотінні егейських хвиль на заході сонця. Усе було набагато прозаїчніше — у мене нічого не боліло. Не смійтеся, будь ласка, я й сама не думала, що в свої тридцять два тішитимуся таким маленьким радощам, але…
Я могла бути в Туреччині чи на омріяному Мадагаскарі, вечеряти на даху нью-йоркського хмарочоса чи гуляти одеськими вуличками, та коли болить зуб, дошкуляє кашель чи валить із ніг гарячка, то єдине місце, де хочеться бути — це в своєму ліжечку. І я не кривлю душею, бо маю досвід двадцяти п’яти країн, автостопу, наметів, хостелів і готелів із п’ятьма зірками. Може, я справді зробилася пундиковою, і тепер подавай мені комфорт і шампанське в номер? Чи просто за два літні місяці — сповнених антибіотиків і знеболювальних – я раптом зрозуміла, що є в основі моєї піраміди цінностей?
Того дня я відчула щастя. То он воно яке — подумала я, ступаючи по мокрому піску. Треба запам’ятати, записати в себе на підкірці, змалювати на сітківці ока, щоб потім згадувати зимовими вечорами, розгортати, мов коштовну, написану власноруч книгу. І частіше рефлексувати.
