Я вже уявляю, як мені скажуть: “Що вона ото пише, видно ж, що ніколи не бувала на Кубі, ніколи по суті не жила в Союзі та взагалі не має про це найменшого уявлення”.

Найбільший страх, коли ті, хто пройшли Карибську кризу 1962-го (або чиї батьки, діди/баби були там) заявлять, що я все перебрехала. Ой ні, найгірше, якщо це скажуть мої мама з татом!

А я мисткиня, я так бачу... Перечитала купу всього, передивилася, переговорила. І я дивлюся трохи за горизонт, бо "наших" на Кубі було 42 тис, досвід кожного — унікальний, а хочеться розказати принаймні про кілька десятків. Та й про кубинців, і про американців...

Та зрештою, це не стільки про Кубу, скільки про зростання, пошук ідентичності, історію моєї родини. І щораз, коли я беруся її писати, переконуюся, що маю право.

Я розповідала цю історію сотні разів по всьому світу. Тепер час її записати.
