Вона побачила лежачого майстра, здригнулася і прошепотіла:
— Цього я не очікувала... Вбивця!
— Та ж ні, ні, —відповів Азазелло, — зараз він встане. Ох, чому ви такі нервові!
Маргарита повірила йому одразу, настільки переконливим був голос рудого демона. Маргарита підскочила, сильна і жива, і допомогла напоїти лежачого вином. Розплющивши очі, той поглянув похмуро і з ненавистю повторив своє останнє слово:
— Отруйник...
— Ох! Образа є звичайною нагородою за хорошу роботу, — відповів Азазелло, — невже ви сліпі? Ну прозрійте же скоріше.
Тут майстер піднявся, озирнувся поглядом живим та світлим і спитав:
— Що ж означає це нове?
— Воно означає, — відповів Азазелло, — що вам час. Уже гримить гроза, ви чуєте? Темніє. Коні риють землю, здригається маленький сад. Прощайтесь із підвалом, прощайтесь швидше.
— А, розумію, — сказав майстер, озирнувшись, — ви нас убили, ми мертві. Ох, як це розумно! Як це вчасно! Тепер я зрозумів усе.
