Вона побачила лежачого майстра, здригнулася і прошепотіла:
— Цього я не очікувала... Вбивця!
— Та ж ні, ні, — відповів Азазелло, — зараз він встане. Ах, чому ви такі нервові!
Маргарита повірила йому відразу, настільки переконливим був голос рудого демона. Маргарита підскочила, сильна і жива, та допомогла напоїти лежачого вином. Розплющивши очі, той поглянув похмуро і з ненавистю повторив своє останнє слово:
— Отруйник…
— Ох! Образа є звичайною нагородою за хорошу роботу, — відповів Азазелло, — невже ви сліпі? То прозрійте ж мерщій.
Тут майстер піднявся, озирнувся поглядом живим і світлим і спитав:
— Що ж означає це нове?
— Це означає, — відповів Азазелло, — що вам пора. Уже гримить гроза, ви чуєте? Темніє. Коні риють землю, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся мерщій.
— А, розумію, — сказав майстер, озирнувшись, — ви нас вбили, ми мертві. Ох, як це розумно! Як своєчасно! Тепер я зрозумів усе.
