Будь-яка активність, яку можна об'ярликувати цифрою, перетворюється на нездорову гонитву стати "номером один" заради того,.. щоб довести, що я вартий існування.

"Який сенс починати грати в шахи, якщо я раніше не займався ними", "навіщо записуватися на бокс, якщо я там буду найслабшим невдахою?". Робіння помилок є невід'ємною частиною навчання, але, водночас, помилки є проявом слабкості, яку нікому не можна показувати, бо "ніхто не любить невдах".

Немає сенсу починати щось робити, якщо я не стану "топ 0.00008% населення" у цій сфері. Інакше це даремна трата часу.

Вічна гонитва провокує хронічну лінь. Через дефіцит здорової мотивації?: "саморозвиток, щоб когось вразити".

"Мої дії керовані чистою пристрастю та запалом" — кожного ранку я афірмую своє альтер-его перед дзеркалом.

"Я сформую свіжу композицію зі своїх імпровізацій на піаніно, я візьму участь у хакатоні, я зроблю вебінар з темної матерії, я... "

 — Я нічого не зробив з перерахованого вище за ці 4 місяці.

Новий ранок.

У реальності відчай — це єдине, що мною може керувати. Якщо я зможу щось довести собі, то я зможу тимчасово припинити себе ненавидіти.

А потім знову нічого не робити. Це самозахисна реакція мого організму?

Кожна нова проблема передбачає, що я з нею зможу впоратися. Ні, не зможу: мушу. Якщо невдача, то весь світогляд руйнується.

Якщо програєш сильному, то це робить тебе слабким. У тобі зник конструктивний елемент суперництва: тепер ти підданий самоненависті, з якої є два виходи.

1) перестати цим займатися;
2) живитися самоненавистю для роботи над собою, щоб стати (або не стати) "кращим".

Ти знаєш, що це "мінімум". Ти переконаний, що це базова річ. "Якщо хтось впорався, то впораюсь і я". Коли ти не зустрічаєш цей "абсолютний мінімум", то починаєш клеймувати себе "біосміттям", "аутсайдером", "пародією".

Тому що у тебе немає права помилятися. Тому що помилка "багато" вартуватиме, коли переконав себе, що незначна поразка рівносильна втраченому соціальному статусу та повазі.
