Будь-яка активність, яку можна заярликувати цифрою, перетворюється на нездорову гонитву, щоб стати "номером один" і довести, що я вартий існувати.

"Який сенс починати грати в шахи, якщо я раніше цим не займався", "навіщо записуватися на бокс, якщо я там буду найслабшим невдахою?". Помилятися — невід’ємна частина навчання, але водночас  помилки є проявом слабкості, яку нікому не можна показувати, бо "ніхто не любить невдах".

Немає сенсу починати щось робити, якщо я не стану "топ 0.00008% населення" у цій сфері. Інакше, це пуста трата часу.

Вічна гонитва провокує хронічну лінь. Через дефіцит здорової мотивації люди займаються саморозвитком, щоб когось вразити.

Я керуюся чистою пристрастю та запалом. Щоранку афірмую своє альтер его перед дзеркалом.

Я сформую свіжу композицію зі своїх імпровізацій на піаніно, я візьму участь у хакатоні, я проведу вебінар про темну матерію, я... "

Я нічого не зробив з вищеперерахованого за ці 4 місяці.

Новий ранок.

Відчай — це єдине, що мною може реально керувати. Якщо я зможу щось довести собі, то тимчасово перестану себе ненавидіти.

А потім знову зможу нічого не робити. Це самозахисна реакція мого організму?

Кожна нова проблема передбачає, що я з нею зможу впоратися. Ні, не зможу — мушу. Якщо невдача, то весь світогляд руйнується.

Якщо програєш сильному, то це робить тебе слабким. У тобі зник конструктивний елемент суперництва: тепер ти підданий самоненависті, з якої є два виходи.

1) перестати цим займатися
2) живитися самоненавистю для роботи над собою, щоб стати (або не стати) "кращим"

Ти знаєш, що це "мінімум". Ти переконаний, що це — базова річ: "Якщо хтось впорався, то впораюсь і я". Коли ти не реалізовуєш цей "абсолютний мінімум", то починаєш клеймувати себе "біосміттям", "аутсайдером", "пародією".

Все тому, що ти не маєш права помилятися. Помилка "багато" вартуватиме, коли переконуєш себе, що незначна поразка рівносильна втраченому соціальному статусу та повазі.
