Якби не ревіння води, якби не розкати грому, які, здавалося б, грозились розтовкти дах палацу, якби не стукіт граду, гамселячого по сходинках балкону, можна було б розчути, що прокуратор щось бурмоче, розмовляючи з самим собою. І якби нестійке тріпотіння небесного вогню перетворилось у постійне світло, спостерігач міг би бачити, що обличчя прокуратора з запаленими останніми безсоннями і вином в очах виражає нетерплячість, що прокуратор не лише дивиться на дві білі троянди, які втонули в червоній калюжі, але й постійно повертає обличчя до саду, назустріч водяній пилюці і піску, що він когось чекає, нетерпляче чекає.
Минув певний час, і завіса води перед очима прокуратора почала рідшати. Який би не був злісний ураган, він ослаб. Сучки більше не тріскали і не падали. Розкати грому і блискавки ставали рідші. Над Єршалаїмом пливло вже не фіолетове з білою смужкою покривало, а звичайна ар’єгардна хмарка. Гроза пересувалася до мертвого моря.
