– Можу собі уявити , скільки у вас було пригод за одинадцять років ! – сказав студент .
– Напевно , страшно було їздити ?
Він говорив та чекав , що поштар розповість йогму щось , але той насупившись мовчав і ховався у своєму комірі .
Тим часом , починало світати .
Було непомітно , як небо змінює свій колір ; воно все ще здавалося темним , але вже були видні коні , і візник , і дорога .
Серп місяця ставав все біліше й біліше , а схожа на гармату з лафером хмара , що розтягнулася під ним , ледь-ледь жовтіна унизу .
Скоро стало видно обличчя поштаря .
Воно було мокрим від роси , сірим та нерухомим , як у небіжчика .
На ньому застиг вираз тупої , понурої злоби , ніби поштар досі відчував біль і продовжував сердитися на ямщика - візника .
– Слава богу , світає ! – сказав студент , зазираючи у його зле , змерзле обличчя .
– Я зовсім змерз .
Ночі у вересні холодні , а варто лише зійти сонцю , і холоду ніби й не було .
Ми скоро приїдемо на станцію ?
