Есе з Я , бо без Я не есе
Перше , що мені спало на думку , коли я відкрив Амадоку , “ Боже , невже я знову читаю Забужко ” .
ЇЇ “ Музей покинутих секретів ” я читав з інтересом , але без задоволення .
Забужко запам’яталася непомірною жорстокістю і зневагою до людей про яких вона писала , окрім тих яких асоціювала з собою .
Одна з її цитат , які яскраво запали в пам’ять , стосувалася випадкової героїні про яку читачі нічого не знали , у якої не було ні слова , ні історії , ні часу розповісти про себе : “ тим чулим ротиком вона за свій вік встигла обробити куди більше товстих чоловічих відростків ” .
“ Музей ” дуже нагадував “ Амадоку ” , особливо на початку .
Нагадував тьмяним , занедбаним Києвом де в повітрі висить відчуття декадансу .
Сімейною сагою з Галичини часів другої світової .
“ Реінкарнації ” НКВДистів , які приходили до людей в сучасному житті .
Але “ Амадока ” пішла іншим шляхом ніж “ Музей ” .
Власне , вона пішла зразу кількома шляхами одночасно .
У одному з інтерв’ю Софія Андрухович розповіла , що на роман народився через бажання розповісти історію Віктора Петрова і “ Розстріляного Відродження ” та Голокосту .
Вона пише : “ Про них мало говорилося - страх розмовляти на ці теми багато про що свідчить і їх об’єднує ” .
Ниткою , що з'єднала ці теми стала сучасна лінія роману про скаліченого солдата , що втратив пам’ять і жінку , яка розповідає йому історію про нього .
Але мовчить про саму себе .
В інтерв’ю я знайшов своєрідне завдання , яке ставила собі авторка : “ сконструювати модель зв’язків між часами , людьми , між нами всіма , між минулим і сьогоднішнім , щоб зрозуміти , якою є наша спільна історія і як впливають відмінності на те , що з нами відбувається зараз ” .
Особливість “ Амадоки ” в тому , що це не один роман .
Це декілька романів у різних жанрах .
Всередині вони складаються з окремих менших текстів .
У частину про Голокост вписано новела про Пінзеля , пару замальовок про подорожі Сковороди та притчі про хасидського проповідника Баал Шем Това .
Книга починається тричі .
Спочатку від імені жінки — Романи , що знайшла свого пораненого на війні чоловіка з понівеченим обличчям .
Далі від імен чоловік , що втратив пам’ять прокидається в лікарні і єдине , що він впізнає це акваріумні рибки .
А втретє знову від імені Романи , яка зустрічає Богдана , трохи самовдоволеного чоловіка , що приносить їй архів своїх сімейних листів та фотографій , втягує в пограбування і спить з нею .
Одна зі сцен , які запам’яталися на початку книги була сцена у помешканні батька Богдана , безіменного професора : “ Хоч усі деталі увійшли в пази , а поступально - обертальні рухи здійснювалися то в пришвидшеному , то заповільненому темпах , хоч золотисту термоковдру зросило дрібненькими крапельками , і їх огорнуло солодкаво - солоними ароматами — жодна з чотирьох зіниць не захопила собою цілу рогівку , невситимість не розпалила нутрощі вогнем , вони не пустилися берега . ”
У цій цитаті є якась дуже чесна оцінка самої книжки .
Як би багато всього цікавого у ній не було , різноманіття жанрів , детально прописана географія та історичний фон , широка мережа культурних посилань , все воно не складається до купи .
Я можу придумати причину чому це так .
Роман описує травму культури і травми конкретних людей .
Він ніби зшите обличчя героя .
Шви навмисне грубі і видимі .
Вони змушують дивитися на розлами і межі .
Ті місця де розриваються старі зв’язки та з’являються нові .
Але суб’єктивно роман не працює , він все ще залишається для мене компіляцію текстів .
Частина з них захопливі , частина нудні , але вони для мене окремі .
Як збірку не називай , вона від того романом не стане .
Найбільш вдала частина книги — історія Голокосту та кохання Уляни та Пінхаса .
Мене зачепила прискіпливість і обізнаність з яким Софія Андрухович пише про різношерсту громаду Бучача середини минулого століття .
Це місто — хороша ілюстрація непростого співжиття різних національностей і конфесій в Україні .
Настільки не простого , що людям доводилося “ перекладати ” свою культуру одне для одного , а більшість старалася просто уникати чужинців .
Уляна знайомиться з Пінхасом , сином кошерного різника Авеля Бірнбаума , коли підглядає за роботою його батька :
“ Уляна не помітила навіть , коли ніж увійшов у горло тварини .
Все це сталося на розслабленому видиху , в напівсні .
Авель продовжував любовно шепотіти , поки двоє помічників з усієї сили притримували сильне велике тіло , яке страшно билося , товклось об підлогу .
Уляна враз відчула , що це надходить кінець : і навіть не кінець теличчиного життя , а кінець усього , кінець світу ” .
Пінхас пояснює їй , що для релігійних юдеїв важливо , щоб тварина , чи м’ясо будуть вживати в їжу не відчувала страждань перед смертю .
Різник просив пробачення у тварини , молився за неї і дарував їй швидку та безболісну смерть .
Доля яку зазнали євреї у Другій Світовій була прямо протилежною .
Вона вимагала страждань , а смерть часто приходила не моментально , а за довгі місяці виснажливої праці і приниження .
Щоб вижити їм потрібно було працювати , залишатися непомітними , корисними .
Роман змушує добряче подумати про стратегії виживання на війні .
Про те як просто можна перетвориться з жертви на агресора і як мало людина може змінити в таких обставинах .
Напевно кожна людина в житті робить компроміси з совістю , великі й малі .
Герої роману робили їх на кожному кроці .
Як знати , що ось цей компроміс фатальний і він веде до зла ?
Особливо коли від твого компромісу не залежить виживання , коли ти не бачиш безпосередньої шкоди для інших ?
У фінальній частині роману всі сюжетні лінії почали сходитися до купи , а персонажі зустрічатися між собою , обмінюватися спогадати й “ артефактами ” .
Все це вийшло трохи механістично , після живої другої частини сторінки знову заполонили персонажі функції .
Їх завданням було рухати сюжет , показувати читачам важливе та зводити між собою інших персонажів .
Все це була непогано зрежисовано , але залишало по собі відчуття фальшу .
Дуже закономірно , що кульмінацією історії стали зйомки телешоу .
У шоу відкрилася головна інтрига сюжету і там прозвучала напевно найважливіша фраза цієї книжки : “ Їхня історія стала нашою історією , мої любі .
Вони стали нами .
Ми свідки їхнього життя , і ми захистимо їх від зазіхань маніпуляторів , від політичних інтриг , від жорстоких антигуманних практик сучасного глобалізованого світу .
Ми не дозволимо зазіхати на вічні цінності , на правду , на любов , на нашу віру .
Ми віримо , і наша віра — істинна .
Ми знаємо , бо ми бачимо , бо ми відчуваємо , бо ми лайкаємо і ми коментуємо .
Спільна і світла сила нашої раціональної притомности розвіє темний морок бездушного зла ” .
Її сказала одна з персонажок - функцій , без роду і імені .
Але , думаю , її голосом говорила сама Софія Андрухович .
Роман це нагадування про те , що кожна людина розповідає собі власну історію .
Реальність і інші люди далеко не завжди мірило істини у цих історіях .
Висновки
“ Амадока ” не роман про людей .
Читач , що шукає психологію і хоче відчути близькість з героями , пережити частину їх життя і переродитися в них цього там не знайде .
І роман навіть не намагається бути єдиним .
Він кічиться різними стилями письма , жанрами , історіями і деталями від яких його розпирає .
Це енциклопедія текстів , грубо зшитих між собою .
“ Амадока ” це текст , який живе , сам себе створює і розповідає .
Романа це героїня свого роману і одночасно сам роман .
Кому варто його читати : людям яким цікава українська історія і культура в 20 столітті , а особливо література , людям , що знають і люблять Київ , людям яким подобаються історичні романи , тим кому подобається розплутувати клубки і з’єднувати між собою різні роз’єднані сюжети .
Що варто прочитати до пари : романи Віктора Петрова , Забужко ( як у вас є терпіння ) , “ Сон Сципіона ” Єна Пірса за схожими проблемами , але іншим поглядом .
