Той здригнувся , повернувся , але заспокоів себе думкою , що професор міг також дізнатися його імя та прізвище з якихось газет .
А професор прокричав , склавши руки рупором :
- Чи не є ласка ваша , я дам зараз розпорядження відправити телеграму вашому дядечку у Киів ?
І знову стрепенуло Барліоза .
Звідки цей божевільний знає про існування дядечки у Києві .
Адже про це точно в жодних газетах не було сказано .
А чи не має рацію Бездомний ?
А що , як ці документи « фількіна грамота » ?
Що за дивний типок .
Телефонувати , телефонувати .
Зараз же потрібно зателефонувати .
Його швидко розяснюють .
І , нічого не слухаючи більше , Берліоз побіг далі .
Тут біля самого входу до Бронноі з лавки назустріч редактору підвівся точнісінько той самий громадянин , який тоді при сонячному світлі окреслився із густоі спеки .
Лише зараз він був вже не легкий повітряний , а звичайний , з плоті та в період смеркання Берліоз чітко розгледів його вусики , схожі на куряче піря ; маленькі оченята , іронічні та напів пяні , а штанці у клітинку , були підтягнуті так високо , що було видно брудні білі шкарпетки .
