І раптом за столиком злетіло слово : " Берліоз ! ! "
Раптом джаз розладився і затих , наче хтось огрів його кулаком .
" Що , що , що , що ?!! " - " Берліоз !!! " .
І давай схоплюватись , давай схоплюватись .
Так , здійнялася хвиля горя при страшній новині про Михайла Олександровича .
Хтось копошивсь , кричав , що треба зараз же , тут же , на цьому ж місці скласти якусь колективну телеграму і негайно надіслати її .
Проте яку телеграму , спитаємо ми , і куди ?
І навіщо її надсилати ?
А й справді , куди ?
І нащо здалась яка б не була телеграма тому , чия розплющена потилиця стиснена в гумових рукавицях прозектора , чию шию тепер шпигає кривими голками професор ?
Згинув він , і не треба йому жодна телеграма .
Всьому кінець , не будемо більше займати телеграф .
Так . згинув , згинув ...
Та ми ж живі !
