Роздуми про карантин
Іноді думається , що ці місяці карантину – це частина якоїсь духовної практики .
Життя кинуло нас в такі обставини , коли втрачається відчуття часу , відчуття звичного грунту під ногами , відчуття простору та соціальних дистанцій у всіх сенсах .
Особисто я наче вже по енному колу проходжу оті стадії , що починаються від заперечення , а завершуються смиренним прийняттям .
Іноді здається , що всі навколо сильно перебільнують значення подій , що насправді наче не дуже щось і змінилось .
А часом таке враження , що світ перевернувся догори дригом .
Мабуть , слід питатися про досвід на карантині , попередньо посортувавши респондентів .
Бо карантин вистапив собі калібратором .
Життя змінилося або не змінилося , в залежності від фаху , стилю життя , натури , наявності дітей ( і їх віку ) та статі .
От мій чоловік – виразний інтроверт і домосид , то йому віддалена робота , нехай з великою кількістю онлайн перемовин – це ще виглядає як зона комфорту .
Така особа , що потребує живого спілкування , обіймів , зміни картинок перед очима – така , як ото я – тепер має більше приводів для впадання у депресію .
Каратин дуже ефективно показав стереотипні ролі жінки – яка в першу чергу опікуватися дітьми , що тепер 24-на - 7 вдома , яка тепер має більше готувати , все це поєднуючи якимось чином із віддаленою роботою .
Ці гендерні нюанси , думаю , видно у різних сферах , але конкретно про зниження продуктивності жінок - дослідниць писало навіть у Nature .
Домашній режим повернув мене у самовідчуття , які були під час декрету ( оце лише півтора роки з нього як вийшла ) .
Тоді був перманентний стан « на сторожі » : то треба погодувати дитину , то переодягнути , то вже пора надвір – немає можливості розпоряджатися собою і своїм часом .
По виході на роботу потрошки поверталось своє власне « я » - коли можна планувати час , а іноді й просто посидіти та подумати .
І от знову – ти завжди маєш бути « на підхваті » , бо з двома 4-річками так є .
Щойно зануришся у читання чи іншу роботу – вже комусь треба підтерти дупцю , подати обід чи загасити істерику .
І ти постійно у активному фоновому режимі радару .
Це страшенно вимучує .
Хочеться часом крикнути : набридло , що без мене валиться світ !.
З іншого боку , так шкода людей , яких хвороба закрила самотніми у чотирьох стінах .
Бо ці постійні джерела крику і потреб – дітиська – вони ж і вічне джерело притульності .
А коли соціальних контактів мало , коли зась підходити ближче , ніж на півтора метр и , без обіймів можна задихнутись – отоді відчуваєш справедливість всесвіту , бо за всі твої вкладання енергії він дарує тобі любовний безліміт .
Каратин повернув усвідомлення того , яким важливим є тілесний контакт .
Ми всі істоти фізичні .
Здається , я колись читала про експеримент : малих мавпенят змушували обирати між їжею та обіймами , і вони обирали друге .
Тепер всуперед усім порадам зняти маску – це вже жест особливої довіри ( чи може , глупоти ? ) .
А в наш час віддаленої любові ми часом забуваємо про все це .
Продовжуючи метафору із декретом , я знову пригадала , яким важливим стає самоналаштування .
« Встала вранці – одягни красиві сережки » – так радила мені сестра , коли тоді вже світ ставав геть немилим .
А нині знов порада актуальна .
Коли не треба нікуди виходити , все одно треба причесатися , підфарбувати очі , сподобатися собі у дзеркалі .
Це як старт для нормального руху .
« Краса для самої себе » – тебе майже ніхто не бачить , але є один незмінний спостерігач – ти сама .
Якщо собі подобаєшся , то і погода у вікні приязна .
Та й тим самим робиш « часові зарубки » - новий день , нові сережки .
Бо тепер все , як у фільмах про в’язнів , які втрачають відчуття дискретності часу – він плине однаково і аморфно .
Розмивається поняття робочого дня , буднів та вихідних .... тому треба хоча б самотужки окреслювати ритм : « чітко » і бажано позитивно починати свій день , якось « маркувати » вихідний – поїздкою чи хоча б декоративною зміною розпорядку , святкувати свята .
Бо неперервний , суцільний час має здатність нас дезорганізовувати .
На карантині більше часу на сім’ю ?
Не треба витрачати годину чи дві на дорогу ?
Ну але ж як легко втратити ці заошаджені години та ще й більше часу , коли зникають звичні « дзвіночки » .
Вже не так важливо , що в 18 годині закінчується робочий день , не треба бігти у садочок забирати дітей , і так далі , і по колу .
Отак і минає день : батьки переважно у ноутбуках , а діти бавляться « у роботу на ноутбуках » .
Добре , що хоч циркадні цикли ще на місці .
Загалом , констатую цей ефект « бабака » як втрату однієї з констант , одного із « слонів » , на яких стоїть наше життя – нехай примарного контролю над часом .
А ще один артефакт , який випливає при цьому на поверхню – неможливість будувати плани на майбутнє .
Ми , жителі сьогодення , звикли купувтаи квитки за півроку , розписувати свій щотижневик чи гугл - календар .
Аж тут – форс - мажор .
Сплановане відміняється , а нове напланувати тепер і страшно , і невпевнено .
Другий « слон » , який похитнувся – відчуття простору .
Тут взагалі парадоксальна ситуація .
Інформаційні платформи створюють враження близькості , яка « у справжньому житті » ще може сприйматись як оманлива .
Коли ж ці способи спілкування із альтернативи перетворюються на домінантні – то часом ця віддалена близькість сприймається навіть яскравіше .
Наприклад , цього року на Великдень ми « збиралися родиною » через ZOOM - сесію .
Так , бракувало фізичної присутності – але ми вже багато років не святкували у такій великій компанії !
З’їхатися по-справжньому всім , до однієї хати , неможливо – родина розрослася , нема де сісти , нема де спати ....
А тут ми дійсно були всі разом , хоч це « разом » і не на 100 % .
Тому ще невідомо , ближчими , чи дальшими були насправді .
Близьке стало далеким : як от сусіди по під’їзду .
А далеке стало дуже близьким : я вперше побувала у музеї Фріди Кало , побачила , де багато років утримували Нельсона Манделлу , подивилась розкішну постановку лондонського театру .
Завершу це моє філософське есе таким спостереженням : карантин до певної міри повернув « світ середньостану » .
Це я посилаюсь на теорію Насіма Талеба про чорних лебедів : він казав , що розвиток цивілізації сприяє тому , що все більш ймовірними стають статистично нетипові події та явища .
Найбільш яскраво мені це виглядає саме у контексті простору і переміщень .
Відколи люди винайшли літаки , середньостатистична людина має більше шансів здійснити шалено довгий « стрибок » у просторі , відвідавши країну на іншому боці земної кулі .
Відколи ми освоїли віртуальний світ комунікацій , значно ймовірнішим стало для української дівчини вийти заміж за парубка з .... , скажімо , Гватемали .
І так далі ....
Так от введені обмеження часто « відсікають » ці нетипові події : бо вже не вдасться знайомій вирватись у Берлін на концерт , і не вийде мені поїхати у відрядження в Англію .
Простір став обмеженим розмірами « комірки » , куди можна заїхати власним авто або дійти пішки , або ж куди встигнеш дійти за час , який чоловік погодився посидіти із дітьми замість тебе .
