- Володику , а це ж хто такий ? – запитала мати пошепки .
- Ах ! – спохопився Володя .
– Це , маю честь представити , мій товариш Чечевицин , учень другого класу …
Я привіз його з собою погостювати у нас .
- Дуже приємно , ласкаво просимо ! – радісно сказав батько .
– Пробачте , я по-домашньому , без сюртука …
Проходьте !
Наталю , допоможи панові Черепіцину роздягнутися !
Господи боже мій , та проженіть цього собаку !
Це кара !
Трохи згодом Володя і його друг Чечевицин , приголомшені гучним вітанням і досі рожеві від холоду , сиділи за столом і пили чай .
Зимове сонечко , пробиваючись крізь сніг і візерунки на вікнах , тремтіло на самоварі і купало своє проміння у чашці для полоскання .
У кімнаті було тепло , і хлопці відчували , як у їхніх змерзлих тілах , не поступаючись одне одному , лоскоталися тепло і мороз .
- Ну , ось скоро і Різдво ! – говорив співучо батько , згортаючи із темно - рудого тютюну папіросу .
– А чи давно було літо , і мати плакала , тебе проводжаючи ?
Аж ти й приїхав …
Час , брате , йде швидко !
Ахнути не встигнеш , як прийде старість .
Пане Чибісов , їжте , прошу вас , не соромтеся !
У нас по-простому .
