Господи , боже мій !
Яка ж самотня вечірня земля !
Які ж таємничі тумани над болотами .
Хто блукав поміж цих туманів , хто багато страждав перед смертю , хто летів над цією землею , несучи на собі непомірний тягар , той знає .
Це знає стомлений .
І він без жалу залишає тумани землі , її болоттячка та ріки , він віддає себе з легким серцем у руки смерті , знаючи , що лишень вона його заспокоє .
Чарівні чорні коні навіть ті втомились і несли своїх наїздників повільно , і неминуча нічь стала їх навздоганяти .
Відчуваючи її за своєю спиною , причаївся навіть непосидючий Бегемот і , вціпівся у сідло когурами , летів мовчазний і серйозний , розвіяв свій хвіст .
Ніч почала застилати чорною хустиною ліса й полонини , ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу , тепер вже нецікаві і непотрібні ані Маргариті , ані майстру , чужі вогники .
Ніч переганяла кавалькаду , сіялась на неї зверху і викидала то там , то тут у посмутнівшому небі білі плямочки зірок .
