І тут у кімнату увірвався вітер , так що полум'я свічок в канделябрах лягло , важка фіранка на вікні відсунулась , відчинилося вікно , і в далекій висоті відкрився повний , але не ранковий , а опівнічний місяць .
Від підвіконня на підлогу лягла зеленувата хустка нічного світла , і в ньому з'явився нічний Іванків гість , який називає себе майстром .
Він був у своєму лікарняному вбранні - в халаті , туфлях і чорній шапочці , з якою не розлучався .
Неголене обличчя його сіпалось гримасою , він божевільно - лякливо косився на вогнище свічок , а місячний потік кипів навколо нього .
Маргарита одразу впізнала його , простогнала , сплеснула руками й побіжала до нього .
Вона цілувала його в лоб , в губи , притискалася до колючої щоки , і довгостримувані сльози зараз бігли струмками по її обличчю .
Вона вимовляла лише одне слово , безглуздо повторюючи його :
- Ти ... ти , ти ...
