- Уявляю , скільки пригод у вас було за одинадцять років ! - сказав студент .
- Що , мабуть , страшно їздити ?
Він говорив і чекав , що поштар розповість йому що - небудь , але той насуплено мовчав і йшов у свій комір .
Починало між тим світати .
Було непомітно , як небо змінювало свій колір ; воно все ще здавалось темним , але вже були видні коні , і ямщик , і дорога .
Місячний серп ставав все білішим і білішим , а хмара , яка розтягнулась під ним , схожа на гармату з лафетом , трішки жовтіло на своєму нижньому краю .
Скоро стало видно обличчя поштаря .
Воно було мокре від роси , сіре і нерухоме , як у мертвого .
На ньому застиг вираз тупої , насупленої злості , точно поштар все ще відчував біль і продовжував сердитись на ямщика .
- Слава богу , вже світає ! - сказав студент , вдивляючись в його зле , зябле обличчя .
- Я зовсім замерз .
Ночі у вересні холодні , а варто лише взійти сонцю , і холода як не бувало .
Ми скоро приїдемо на станцію ?
