Одного ранку в американському метро грав скрипаль .
Була година пік , всі на роботу , тож повз чоловіка пройшло більше тисячі людей .
Цей скрипаль у бейсболці був генієм , який грав найскладніші світові музичні твори , — Джошуа Белл .
- За 45 хвилин гри зупинилися лише 8 чоловік , які недовго його послухали ;
- ще 20 чоловік , не зупинившись , кинули гроші ;
- заробіток музиканта склав 32 долари ;
- ніхто , крім одного перехожого , не знав , що скрипаль — один із найкращих музикантів світу ;
- а грав він найскладніші твори , які коли -небудь були написані ;
- інструментом була скрипка Страдіварі вартістю 3 , 5 млн . доларів ;
- за 2 дні до виступу у метро Джошуа Белл дав концерт у Бостоні , де середня вартість квитка була 100 доларів та був аншлаг .
Ця гра була частиною соціального експерименту газети " Вашингтон Пост " про сприйняття та принципи людей : чи бачимо ми красу у буденщині життя ? чи зупинимося , щоб оцінити її ? чи розпізнаємо талант у незвичному середовищі ?
Один із висновків експерименту був таким : якщо ми не можемо зупинитися послухати найкращі світові шедеври у виконанні одного з найкращих музикантів планети , якщо темп життя став настільки швидким , що ми стали сліпі та глухі , то чи є це життя справжнім ?
Гонитва за чужими нав'язаними нам цінностями ?
Помічаємо лише вартісне рекламою та ціною ?
Мірилом є висота задраної спідниці та наклеїних вій ?
І що ще ми втрачаємо у марафоні " треба бігти хоча б удвічі швидше , щоб кудись потрапити ? "
Відповідь одна : втрачаємо саме життя .
А значить , і себе .
P . S .
Цей експеримент був відображений у розгорнутому нарисі відомого журналіста Джина Вайнґартена .
Він отримав Пулітцерівську премію 2008 року .
