- Де , де , де , - сипав він .
- Тек , тек ...
Відмінно , юнак ...
Не треба сумувати !
Швидка , недбала мова доктора , його сита фізіономія і поблажливе « юнак » роздратували Климова .
- Навіщо ви кличете мене юнаків ? - простогнав він .
- Що за фамільярність ?
До біса !
І він злякався свого голосу .
Цей голос був до того сухий , слабкий і співучий , що його не можна було впізнати .
{= >
— }- Чудово , чудово , - пробурмотів доктор , анітрохи не ображаючись .
- Не треба сердитися ...
Де , де , Де ...
І вдома час летів так же разюче швидко , як і в вагоні ...
Денне світло в спальній раз у раз змінювався нічними сутінками .
Доктор , здавалося , не відходив від ліжка , і кожну хвилину чулося його « де , де , де » .
Через спальну безперервно тягнувся ряд осіб .
Тут були :
Павло , чухонец , штабс - капітан Ярошевич , фельдфебель Максименко , червона кашкет , дама з білими зубами , доктор .
Всі вони говорили , махали руками , курили , їли .
Раз навіть при денному світлі Клімов бачив свого полкового священика о . Олександра , який у єпитрахилі і з требником в руках стояв перед ліжком і бурмотів щось з таким серйозним обличчям , якого раніше Клімов не спостерігав у нього .
Поручик згадав , що о . Олександр всіх офіцерів - католиків дружньому обзивав « ляхами » , і , бажаючи посмішити його , крикнув :
