Будучи дитиною я не мріяла стати астронавтом чи видатною актрисою , правду кажучи , найбільш ранніх кар'єрних мрій уже й не пригадую .
Але десь у середній школі я почала задумуватися над тим , що мені справді подобається , і оскільки на той момент мені подобалося малювати і робити візуальні оформлення букетів - то в голові виникло слово " дизайнер " .
Згодом , коли у старшій школі у нас почався предмет " Інформатика " , я подумала , що бути програмістом - то дуже круто , бо ж мій тато програміст , і до слова " дизайнер " додалася частинка " веб " .
Проте програмування мені давалося важко , я дуже погано це розуміла , і коли тато сідав і починав мені розказувати про змінні та методи - я почувалася так , наче в глові летить перекотиполе .
Вирішила , що це не моє .
І почала дивитися у сторону філології , адже усі родичі казали , що мені гарно вдається вчити мови .
В результаті - я магістр за спеціальнісю " Японська мова та література " , але працюю таки фронт - енд розробницею .
Хоч і не одразу , але свою дитячу мрію робити щось візуальне і програмувальне я поєднала і почуваюся щасливою .
Я щиро заздрю тим , хто з дитинства чітко знає , ким хоче бути і слідує цьому бажанню і в дорослому віці .
Але навіть якщо цього немає , або мрії якісь нечіткі , щось всередині тебе буде вести тебе до твого " місця щастя " .
Головне не забувати слухати цей голос - і тоді все вдастся .
