" Пробач мене і як омога швидше забудь .
Я покидаю тебе назавжди .
Не шукай мене , це не має сенсу .
Я стала відьмою від горя й негараздів , що трапились зі мною .
Мені вже час йти .
Прощавай .
Маргарита " .
З полегшенням на душі Маргарита прилетіла до спальні , а слідом вбігла Наталія , обвішена речима .
В цю ж мить всі ці речі , дерев'яні плечики з платтям , мереживні платки , сині шовкові туфлі і поясок - все посипалось на підлогу і Наталія сплеснула вже вільними руками .
- Чудово , правда ? - голосно викрикнула охриплим голосом Маргарита Миколаївна .
- Як же це так ? - шепотіла Наталія , задкуючи , - як ви це робите , Маргарито Миколаївно ?
- Це крем !
Крем , крем , - відповіла Маргарита , вказуючи на виблискуючу золоту коробку і повертаючись перед зеркалом .
Наталія , забувши про кинуте на підлозі пом'яте плаття , підбігла до столика й жадібними , палаючими очима вилупилась на остаток крему .
Губи її щось шептіли .
Вона знову повернулась до Маргарити й проговорила з якимось благоговінням :
