Коли хащі порідшали і ялинки вже змішувались з молодими березами , Мелітон побачив стадо .
Сплутані коні , корови і вівці бродили поміж кущів , і потріскуючи гіллям , обнюхували лісну траву .
На узліссі , притулившись до мокрої берези , стояв стартй пастух , худющий , в подраній свитині і без шапки .
Він дивився на землю , про щось собі думав і грав на сопілці , схоже , машинально .
- Здрастуй , діду !
Помагай Боже ! - привітав його Мелітон тонким , стплим голоском , зовсім не притаманним його велетенському зросту і великому , м‘ясистому обличчу .
- Файно ти на сопілці граєш !
Чиє стадо пасеш ?
- Арамонівське , - неохоче відповів пастух і засунув сопілку за пазуху .
- Стало бути , і ліс артамонівський ? - запитав Мелітон , оглядаючись .
- І справді артамонівський , скажи на милість .
Зовсім було заблукав .
Всю пику собі хмижняком обідрав .
Він сів на мокру землю ій почав ліпити з газетної бумаги цигарку .
