Огнєв примостився біля неї на її оберемку книг і продовжував говорити .
Вона важко дихала від ходьби і дивилась не на Івана Олексійовича , а кудись в сторону , так що йому не видно було її обличчя .
- І раптом років через десять ми встрінемось , - казав він .
- Якими ми тоді будемо ?
Ви будете вже почесною матір'ю сімейства , а я автором якого - небудь почесного , нікому не потрібного статистичного збірника , грубого , як сорок тисяч збірників .
Зустрінемось і згадаємо старовину ...
Тепер ми відчуваємо справжнє , воно нас наповнює і хвилює , а тоді , при зустрічі , ми вже не будемо пам'ятати ні числа , ні місяця , ні навіть року , коли бачилися востаннє на цьому містку .
Ви , мабуть , змінитесь ...
Послухайте , ви змінитесь ?
Віра здригнулась і повернулась до нього обличчям .
- Що ? - запитала вона .
- Я вас щойно запитував ...
