Варенуха, охороняючи двері, підстрибував біля неї, надовго застрягаючи в повітрі на хитаючись у ньому.
Скрюченими пальцями він махав у сторону Римського, шипів і чмокав, підморгуючі дівчині у вікні.
Та стала поспішати, висунула руту голову у кватирку, витягнула скільки могла руку, ногтями почала шкрябати нижній шпингалет і трясти раму.
Рука її стала видовжуватися, як гумова, і покрилася труною зеленню.
Нарешті зелені пальці намертво обхопили головку шпінгалета, повернули її, і рама почала відчинятися.
Римський слабо скрикнув, прислонився до стіни і портфель виставив уперед, як щит.
Він розумів, що прийшла його загибель.
Рама широко відчинилася, але замість нічної свіжості та аромату лип у кімнату увірвався запах погрібу.
Покійниця ступила на підвіконня.
Римський чітко бачив плями тління на її грудях.
І в цей час радісний несподіваний крик півня долетів з саду, з-за тієї низької будівлі за тиром, де утримувалася птахи, що брали участь у програмах.
Горластий дресерований півень трубив, сповіщаючи, що до Москви зі сходу йде світанок.
